| ОСНОВИ МЕДИЧНОЇ ЕТИКИ, ПСИХОЛОГІЇ, ДЕОНТОЛОГІЇ (Закінчення. Початок у Віснику № 519) Принцип інформованої згоди Патерналізм, що традиційно панував у медичній практиці, зараз поступається принципу співробітництва. Моральна цінність автономії пацієнта виявилася настільки значною, що добродіяння лікаря в противагу волі й бажанням хворого сьогодні вважаються неприпустимими. Інформована згода - це добровільне прийняття пацієнтом курсу лікування або терапевтичної процедури після надання лікарем адекватної інформації. Умовно виділяють два основних елементи цього процесу: • Надання інформації • Отримання згоди Надання інформації має відбуватися за умови: добровільного бажання пацієнта в її отриманні (тобто добровільності) і при у достатній компетентності пацієнта. Інформація, яку лікар надає пацієнту, як уже вказувалося в Етичному кодексі, має містити відомості: - про характер запропонованого лікування; - про ризики, які несе таке лікування; - про існуючі альтернативи, запропонованому лікарем лікуванню. У переліку аспектів інформації провідне місце займає поняття альтернативи запропонованому лікуванню. Лікар дає пораду про найбільш прийнятний з медичної точки зору варіант лікування. Натомість вирішальне рішення приймає пацієнт, виходячи з власних моральних принципів. Таким чином, лікар ставиться до пацієнта як до мети, а не як до засобу для досягнення іншої мети, в даному випадку – збереження здоров’я. Особлива увага приділяється також аспекту ризиків лікування. Лікар має звернути увагу на його чотири складові: - характер - серйозність - вірогідність матеріалізації - несподіваність матеріалізації. Дуже часто постає питання: як і в якій мірі інформувати пацієнта? Останнім часом найбільш поширеним став «суб’єктивний стандарт» інформування, який передбачає пристосування лікарської інформації до конкретних інтересів окремого пацієнта. З точки зору етики «суб’єктивний стандарт» є найбільш прийнятним, тому що в його основі лежать принципи поваги автономії пацієнта, його конкретні потреби і бажання в процесі прийняття непростих рішень. Якщо на початку формування доктрини інформованої згоди основна увага приділялася питанням надання інформації пацієнту, то в останній час медичну спільноту більше цікавлять проблеми розуміння пацієнтом отриманої інформації, а також досягнення згоди запропонованого лікування. Добровільна згода – принципово важливий момент у процесі прийняття медичного рішення. «Лікар повинен брати до уваги персональні особливості пацієнта і слідкувати за тим, чи вірно хворий оцінює ситуацію. Добровільну згоду пацієнта на обстеження, лікування чи дослідження з його участю лікар одержує при особистій розмові з ним. Ця згода повинна бути усвідомленою. Хворий повинний бути неодмінно поінформованим про методи лікування, наслідки їхнього застосування, зокрема про можливі ускладнення, а також інші альтернативні методи лікування, Якщо пацієнт неспроможний усвідомлено висловити свою згоду, її повинен висловити законний представник або особа, яка постійно опікується пацієнтом. Проведення лікувально-діагностичних заходів без згоди пацієнта дозволено тільки у випадках загрози життю та здоров'ю пацієнта при нездатності його адекватно оцінювати ситуацію. Рішення в подібних випадках необхідно приймати колегіально і при участі його близьких» (Етичний кодекс лікаря України, п.3.4-3.5) Добровільність інформованої згоди передбачає з боку лікаря відсутність тиску на хворого, обману, погроз і т.п. Має місце розширення сфери моралі, моральних оцінок і потреб стосовно медичної практики. Правда, навіть жорстока, отримує сьогодні пріоритет у медицині: лікар зобов’язаний бути чесним зі своїми пацієнтами (Етичний кодекс лікаря України; п. 3.7). Пацієнт має право на вичерпну інформацію про стан свого здоров'я, але він може від неї відмовитися або призначити особу, якій варто повідомляти про стан його здоров'я. Інформація може бути прихована від пацієнта в тих випадках, якщо є вагомі підстави думати, що вона може завдати йому серйозної шкоди. Проте, при чітко вираженій пацієнтом вимозі, лікар зобов'язаний надати йому повну інформацію. У випадку несприятливого прогнозу для хворого необхідно поінформувати його делікатно й обережно, залишивши надію на продовження життя, на можливий успішний результат. 3.8. Лікар при вчиненні помилки або виникненні в результаті його дій непередбачених ускладнень зобов'язаний поінформувати про це хворого, старшого колегу або керівника підрозділу, а за їх відсутності – адміністрацію установи, де він працює, і негайно приступити до дій, спрямованих на виправлення шкідливих наслідків, не чекаючи вказівок на це. За необхідності залучати інших фахівців чесно проінформувати їх про суть помилки або ускладнення, що виникло. Під компетентністю в біоетиці розуміють здатність приймати рішення. Стандарти визначення компетентності пацієнта: • Здатність прийняти рішення, основане на раціональних мотивах. • Здатність прийти в результаті рішення до розумних цілей. • Здатність приймати рішення взагалі. Таким чином, основним елементом компетентності є наступне: особа компетентна, якщо вона може приймати прийнятні рішення, в основі яких лежать раціональні мотиви. Є дві моделі інформованої згоди – подійна і процесуальна. Загалом прийняття доктрини інформованої згоди стало можливим завдяки перегляду концепції цілей медицини. Традиційно вважалося, що основна мета медицини – захист здоров’я і життя пацієнтів. Однак, подекуди досягнення цієї мети передбачало відмову від свободи пацієнта. Таким чином обмежувалися права його особистості, пацієнт перетворювався в пасивного отримувача добродіяння. Головна мета сучасної медицини – збереження та захист життя й здоров'я людини. Повага автономії індивіда є однією із основних цінностей цивілізованого способу життя. Будь-яка людина зацікавлена в тому, аби приймати рішення, що впливають на її життя, самостійно. Таким чином, сьогодні самовизначення індивіда є вищою цінністью, і медичне обслуговування не повинно бути виключенням. Із Етичного кодексу лікаря України ІІ. Лікар і суспільство 2.3. Лікар несе всю повноту відповідальності за свої рішення і дії відносно життя та здоров'я пацієнтів. Він зобов'язаний систематично професійно удосконалюватися, використовуючи у своїй діяльності найбільш ефективні з відомих йому раніше і новітніх досягнень медичної науки в порядку, встановленого законодавством. 2.4. Гуманні цілі, яким служить лікар, дають йому підставу вимагати законного захисту його морально-етичних позицій і принципів, особистої гідності, необхідного матеріального забезпечення, створення умов для здійснення фахової діяльності. 2.5. Ні в якому разі лікар не може позбавляти себе професійної незалежності. Мотиви матеріальної та особистої вигоди, кар'єри, задоволення власних амбіцій не повинні переважати при прийнятті лікарем фахових рішень. 2.6. У державних лікувально-профілактичних установах лікар надає пацієнтам допомогу безкоштовно в межах фінансування, виділеного цій установі. Вимагання лікарем від пацієнта або його родичів будь-яких винагород, не передбачених законодавчими і нормативними актами, є злочинним та аморальним. Право лікаря на приватну-практику регулюється законом. 2.7. Лікар має право на матеріальну винагороду своєї праці у встановленому законом порядку, повинен захищати своє право на справедливу оцінку і оплату своєї праці з боку держави, уникати принижень і фінансової дискримінації при роботі в приватних установах і під час приватної практики. У той же час лікар не повинний: * займатися недобросовісною рекламою та дозволяти використовувати своє ім'я і висловлювання з метою реклами недостовірної медичної інформації; * розповсюджувати з метою прибутку ліки та вироби медичного призначення, за винятком окремих, визначених законодавством, обставин; * брати участь у змові з лікарями, фармацевтами, представниками медичної промисловості та іншими фізичними чи юридичними особами з метою отримання незаконного доходу; * приймати винагороди від виробників і розповсюджувачів за призначення запропонованих ними ліків, лікувальних, діагностичних і гігієнічних медичних виробів, продуктів дієтичного харчування, за винятком окремих визначених законодавством обставин; * займатися іншою діяльністю, несумісною з його професійною честю і авторитетом; * використовувати власну виборну, адміністративну чи іншу службову посаду для збільшення власної клієнтури; * створювати передумови для нелегального отримання винагород та ухилятися від сплати податків. 2.8. Лікар може займатися будь-якою іншою діяльністю, якщо вона сумісна з фаховою незалежністю, не принижує його гідності та не завдає шкоди пацієнтам і його лікарській практиці. 2.9. Лікар повинний надавати медичну допомогу хворим незалежно від віку, статі, раси, національності, віросповідання; соціального стану, політичних поглядів, громадянства та інших немедичних чинників. 2.10. Лікар повинний сумлінно виконувати взяті на себе зобов'язання, етичні норми і правила стосовно установи і колективу, в якому він працює або працював колись. 3.2. Лікар відповідає за якість і гуманність медичної допомоги, яка надається пацієнтам, та будь-яких інших професійних дій щодо втручання в життя і здоров'я людини. У своїй роботі він зобов'язаний керуватися Конституцією і законами України, діючими нормативними документами для лікарської практики (медичними стандартами), але в рамках цих положень, з огляду на особливості захворювання, обирати ті методи профілактики, діагностики і лікування, які вважає найбільш ефективними в кожному конкретному випадку, керуючись інтересами хворого. При необхідності лікар зобов'язаний скористатися допомогою своїх колег. У ситуаціях надання допомоги хворому, не передбачених законодавством, нормативними актами і фаховими інструкціями, лікар зобов'язаний керуватися, насамперед, інтересами хворого, принципами фахової етики і моралі, власної совісті. Підготувала Л.С.Крикливець, обласний позаштатний ревматолог, заслужений лікар України |