| ОСНОВИ МЕДИЧНОЇ ЕТИКИ, ПСИХОЛОГІЇ, ДЕОНТОЛОГІЇ БІОЕТИКА являє собою один із напрямків філософських знань. Формування і розвиток біоетики пов’язаний з процесом трансформації традиційної етики взагалі, медичної і біологічної зокрема. Він обумовлений, перш за все, підвищеною увагою до проблеми прав і свободи людини (в медицині це - права пацієнта) і створенням нових медичних технологій, які призводять до появи численних проблем, що потребують вирішення, як з точки зору права, так і моралі. Крім того, формування біоетики обумовлено грандіозними змінами в технологічному оснащенні сучасної медицини, змінами в медико-клінічній практиці, котрі стали можливими завдяки успіхам генної інженерії, транспланталогії, появі обладнання для підтримки життєвих функцій людського організму і накопичення відповідних практичних і теоретичних знань. Усі ці процеси загострили моральні проблеми, котрі постають перед лікарем, перед родичами хворих, перед середнім медичним персоналом. Чи існують межі надання медичної допомоги, і які вони в підтримці життя смертельно хворої людини? Чи допустима евтаназія? З якого часу слід відраховувати настання смерті? З якого моменту зародок можна вважати живою істотою? Чи допустимі аборти? Ось лише деякі з тих питань, котрі постають перед лікарем, а також перед всією спільнотою при сучасному рівні розвитку медичної науки. ІСТОРИЧНІ МОДЕЛІ МОРАЛЬНОЇ МЕДИЦИНИ Для того,аби зрозуміти, які морально-етичні і правові принципи лежать в основі сучасної біомедичної етики, слід хоча б коротко охарактеризувати їх розвиток у різні історичні епохи. На відміну від інших наук медицина тісно пов’язана з долею людини, його здоров’ям і життям. Звідси беруть початок і особливі моральні якості медичного працівника. Найбільш точно вони визначаються поняттям "гуманізм". Без гуманізму медицина втрачає право на існування, оскільки її наукові й професійні принципи вступають у протиріччя з її основним призначенням – служити людині. Людина – найголовніша із цінностей світу. Через те гуманізм в медицині складає її етичну основу, її мораль і служить моральному розвитку особистості медичного працівника. Лікування, котре розпочалося з народної медицини, удосконалю-валося протягом всієї історії розвитку медичної науки. В цьому процесі лікарю довелося пройти тернистий шлях, перш ніж медицина, як спеціальність, набула надійний науковий фундамент. У Древньоіндійському трактаті «Аюрведа» (VI вік до н. е.) є чудові думки про обов’язок лікаря, його поведінку, ставлення до хворого: лікар повинен мати високі моральні і фізичні якості, виказувати до своїх пацієнтів співчуття, бути терпеливим і спокійним, ніколи не втрачати самовладання. "Лікар безпорадний в оперативних втручаннях, біля ліжка хворого збентежується, ніби боязкий солдат, який вперше потрапив на поле бою, - писав Сушрута у своєму трактаті, - лікар котрий вміє оперувати, але зневажає теоретичні знання, не заслуговує уваги і може піддавати небезпеці навіть життя царів. Кожен з них володіє тільки половиною свого мистецтва і подібний птахові з одним крилом. " ("Чарака-самхіта"). "Ви повинні всією душею прагнути до зцілення хворого. Ви не повинні зраджувати своїх хворих навіть ціною власного життя… Ви не повинні пиячити, не повинні творити зло або мати злих товаришів. Ви повинні бути розсудливими і завжди прагнути до удосконалення власних знань. Коли йдете в дім до хворого, ви маєте спрямувати свої слова, думки, розум і почуття лише до свого пацієнта і його лікування. Ні про що з того, що відбувається в домі хворого, не варто говорити… нікому, хто користуючись отриманою інформацією, міг би зашкодити хворому". В усіх країнах в епоху рабства особистість лікаря вважалась однією з найбільш поважних, оскільки саме від нього залежало здоров’я і життя людини. Інколи лікар набував ореолу великого і всемогутнього, наділеного зверх можливостями. Не випадково в країнах Близького сходу деякі відомі лікарі були піднесені до рангу богів. Одним із них бува легендарний грецький лікар Асклепій - батько Гігієї-покровительки здоров’я Панакеї-покровительки лікувальної медицини. І все-таки гуманізм догіпнократівської медицини мав обмежений характер, тому що передбачав диференційоване ставлення до хворих різних соціальних верств. Незабезпеченим, а також безнадійним хворим лікарі взагалі відмовляли в допомозі. 1. Модель Гіппократа Принципи лікування, закладені «батьком медицини» Гіппократом лежать в основі етики як такої. У своїй знаменитій «Клятві» Гіппократ сформував обов’язки лікаря перед пацієнтом. Не дивлячись на те, що з тих пір пройшли віки, «Клятва» не втратила своєї актуальності, більше того, вона стала еталоном побудови багатьох етичних документів. 2. Модель Парацельса («твори добро»). Друга модель лікарської етики склалася в Середні віки. Найбільш чітко її принципи були викладені Парацельсом. На відміну від моделі Гіппократа, коли лікар завойовував соціальну довіру пацієнта, в моделі Парацельса основне значення набував патерналізм – емоційний і духовний контакт лікаря з пацієнтом, на основі якого і будувався весь лікувальний процес. В дусі того часу стосунки лікаря і пацієнта біли подібні таким, як духовного наставника і послушника, оскільки поняття pater (лат-батько) в християнстві розповсюджується на Бога. Вся суть стосунків лікаря і пацієнта визначалася благо-діянням лікаря, благо в свою чергу мало божественне походження, так як всяке Благо йде від Бога. 3. Деонтологічна модель (принцип «дотримання обо-в’язку»). В основі даної моделі лежить принцип «дотримання обов’язку» (deontos по-грецьки означає «обов’язкове»). Вона базується на неухильному виконанні моральних настанов, виконання певного набору правил і вимог, встановлених медичною спільнотою, соціумом, а також власним розумом і сумлінням лікаря для обов’язкового виконання наказів морального порядку. Для кожної лікарської спеціальності існував свій «кодекс честі», невиконання якого передбачало дисциплінарні стягнення і навіть виключення із лікарської спільноти. 4. Біоетика (принцип «поваги прав і гідності людини»). Сучасна медицина, біологія, генетика і відповідні біомедичні технології впритул підійшли до проблеми прогнозування і управління спадковістю, проблемами життя і смерті організму, контролю функціями людського організму на тканинному, клітинному і субклітинному рівнях. Через те як ніколи стоїть питання дотримання прав і свободи пацієнта як особистості, дотримання прав пацієнта (право вибору, право на інформацію та ін.) покладено на етичні комітети, котрі фактично зробили біоетику суспільним інститутом. Біоетика стала відповіддю на так звані «проблемні ситуації» в сучасній клінічній практиці . Їх обговорення в су4спільстві стало маніфестацією прав людини в медицині. Через останню обставину деякі основоположні проблеми біоетики виявилися виключно близькими по змісту морально-етичним дилемам, які виникали при наданні медичної допомоги. Дилема патерналістського і непатерналістського підходів у сучасній медицині є «червоною ниткою» для всієї біоетики. Патерналістська модель стосунків лікаря і пацієнта основана на тому, що життя людини – пріоритетна цінність, «благо хворого – вищий закон» для лікаря, всю відповідальність за прийняті клінічні рішення брав на себе лікар. Навпаки, непатерналістська модель виходить із пріоритету моральної автономії пацієнта, через це основною стає категорія прав пацієнта. Щодо останнього, то в цьому аспекті слід звернутися до Етичного кодексу лікаря України, прийнятого 27 вересня 2009 року. 3.3. Дії лікаря мають бути спрямовані на досягнення максимальної користі для життя і здоров'я пацієнта, його максимального соціального захисту. Протягом всього лікування при наданні інформації хворому про його стан і рекомендоване лікування лікар повинен брати до уваги персональні особливості пацієнта і слідкувати за тим, чи вірно хворий оцінює ситуацію. Лікар не повинен без достатніх на те фахових причин втручатися в приватні справи пацієнта і членів його родини. Лікар не повинний піддавати пацієнта невиправданому ризику, а тим більше, використовувати свої знання в негуманних цілях. При виборі будь-якого методу лікування лікар, насамперед, повинен керуватися принципом "Не нашкодь!". Лікар зобов'язаний приділяти пацієнту стільки часу й уваги, скільки необхідно для встановлення точного діагнозу, виконання повного обсягу допомоги, обґрунтування приписів і рекомендацій щодо подальшого лікування, надання їх хворому у детальному і зрозумілому для нього вигляді. Лікар не має права свідомо перебільшувати чи занижувати оцінку важкості захворювання з метою отримання пацієнтом соціального захисту і матеріальної підтримки, що не відповідають реальному стану його здоров'я. 3.4. За винятком випадків невідкладної допомоги, лікар має право відмовитися від лікування хворого, коли упевнений, що між ним і пацієнтом немає необхідної взаємної довіри, коли почуває себе недостатньо компетентним або не має у своєму розпорядженні необхідних для проведення лікування можливостей, та в інших випадках, якщо це не суперечить «Клятві лікаря України». У цій ситуації лікар повинен вжити всіх заходів щодо інформування про це хворого та надати йому відповідні рекомендації. Лікар також не повинен перешкоджати реалізації права пацієнта на отримання консультації іншого лікаря. 3.5. Лікар повинен шанувати право пацієнта на вибір лікаря й участь у прийнятті рішень про проведення лікувально-профілактичних заходів, крім випадків примусового лікування у встановленому законом порядку. При лікуванні осіб, що страждають психічними захворюваннями, лікар повинен керуватися Законом України "Про психіатричну допомогу". При лікуванні дитини у віці до 14 років або хворого під опікою лікар зобов'язаний надавати повну інформацію його батькам або опікунам, одержати їхню згоду на застосування того чи іншого методу лікування або лікарського засобу, у максимально можливій мірі враховувати і побажання самого пацієнта. Винятком можуть бути випадки невідкладної допомоги за життєвими показаннями. Лікар повинен захищати інтереси дитини чи хворого, що не може самостійно прийняти рішення, якщо очевидно, що інтереси його життя і здоров'я байдужі оточуючим чи недостатньо ними усвідомлюються. 3.6. Лікар повинен поважати честь і гідність пацієнта, його права на невтручання в особисте життя, ставитися до нього доброзичливо, із розумінням сприймати занепокоєність рідних і близьких станом хворого. Кожний пацієнт має право на зберігання особистої таємниці. Лікар, такою ж мірою, як і інші особи, що беруть участь у наданні медичної допомоги, зобов'язаний зберігати лікарську таємницю навіть після смерті пацієнта, як і сам факт звертання за медичною допомогою, якщо хворий не розпорядився інакше, і його захворювання не несе загрози оточуючим його близьким і суспільству. Таємниця поширюється на всі відомості, отримані в процесі лікування хворого (у т.ч. діагноз, методи лікування, прогноз тощо). Медична інформація про пацієнта може бути розкрита: * у разі письмової згоди самого пацієнта; * у випадку мотивованої вимоги органів дізнання, слідства, прокуратури і суду; * якщо зберігання таємниці істотно загрожує здоров'ю і життю пацієнта і (або) інших осіб (небезпечні інфекційні захворювання); * у випадку залучення до лікування інших спеціалістів, для яких ця інформація є професійно необхідною. Ті особи, окрім лікаря, що користуються правом доступу до медичної інформації, зобов'язані зберігати в таємниці всі отримані про пацієнта відомості, і мають бути поінформовані лікарем про відповідальність, пов'язану з її розголошенням. У процесі наукових досліджень, навчання студентів і удосконалення лікарів повинна дотримуватися лікарська таємниця. Демонстрація хворого можлива тільки з його згоди. Підготувала Л.С.Крикливець, обласний позаштатний ревматолог, заслужений лікар України. (продовження у наступному номері Вісника) |